Влад Другов

Школа майбутнього: знання чи компетентність?
(про навчальний план)

Якби ви вчились так як треба,
то й мудрість би була своя.
Т. Шевченко

Ініціація думки. Порівняння як сутностей, так і соціальних цінностей уніфікованої та різнопрофільної шкіл тільки віднедавна постало у площину нашого практичного вибору. Тому свої перші несміливі кроки до розбудови профільної школи ми робимо у помітній залежності від традицій школи уніфікованої. Навіть експерти високого рангу бояться озвучувати, що у сутності йдеться про відмінності між школою подачі знань та школою формування компетентності

Пошук відповіді: про шкільний навчальний план. …Саме від нього залежить який громадянський менталітет сформує школа: або адаптативність до зрівнялівки, або акцептність до конкурентного розділення по профілям діяльності. Наші старшокласники до сих пір вимушені мати практично один і той самий предметний «комплект». Менталітет наших організаторів суспільства не здатен поки що вирватись із тенет «необхідності обгорнути» своїх старшокласників як мінімум 16 – 17-ма навчальними дисциплінами. Але саме така їхня кількість повністю нівелює природну програму кожної людини бути РІЗНОЮ, але гарантовано УСПІШНОЮ хоча б у чомусь одному. «Зате» така кількість предметів пречудово забезпечує подальшу зрівнялівку масової посередності, що й вимагається задля посттоталітарно-авторитарної владної верхівки. Приблизно 70% предметів навчального плану 10-х та 11-х класів мають від однієї до двох тижневих годин (див. додатки до відомого наказу №342 про навчальні плани). Що ґрунтовного можна поставити за такої освітньої роботи по розпорошенню зусиль? Звісно, що у таких умовах «маємо, що маємо»: не тільки більшість учнів не стає відповідно до своєї унікальної природи успішною неповторною особистістю, а й не є різними як особистості і їхні вчителі. Але ж чи можна інакше?

– Можна! Рідна та іноземна мови, а ще історія – ось ті предмети, котрі виносяться на заключне ЗНО як обов’язкова для всіх ДПА за старшу школу. Окрім цього всі старшокласники мають уроки з фізичної культури та того чи іншого виду технології (інформатика, мистецтво, мануально-технічні сервісні дисципліни тощо) для котрих досить і річної атестації. А до цієї базисної освітньої компетентності старшокласника додається 4-5 профільних предмети зі значною кількістю годин, щоб не стільки «дати знання» як сформувати міцну конкурентоспроможну компетентну здатність їх ЗАСТОСОВУВАТИ, застосовувати на рівні вимог сучасної технологічно-наукової культури.

Дійове, а не декларативне, ствердження профільного принципу як головного у навчальному плані старшої школи дозволить кожній молодій людині в автоматично-системному (за будь-якого вчителя-професіонала) режимі виростати в особистість (відрізнятися від інших відповідно до природного закону). Більше того: укріплюватиме любов до навчання та привчатиме з повагою сприймати суспільні конкурентні механізми, вбачати у них МОЖЛИВОСТІ до гідного життя на принципах рівного доступу та вільного вибору замість принизливої залежності від механізмів суспільних подань (подачок).

Чесно визнаємо, що подібне до наведеного ескізу широко практикується тисячами українських старшокласників (читай про тих у минулому «двієчників», котрі нині відомі як успішні бізнесмени, політики, спортсмени, артисти та, навіть, вчені). Вони просто ігнорували неприродний для себе навчальний план, а слідували «власному», тобто неофіційному…

Матеріалізація ментального: відлік від шкільного навчального плану. …Постає питання суспільно практичної значимості: «Як треба організувати шкільне навчання, щоб ми, українці, мали «мудрість свою» не слабкішу, ніж у інших хоча б у питаннях життя та смерті?» – Продуктивно спроможний варіант відповіді пролягає саме через організацію школи сучасної освітньої компетентності, а не як прямолінійне завантаження свідомості (підсвідомості) дітей якомога більшою кількістю наукової інформації. Необхідно мати школу опрацювання природовідповідних знань та формування навиків відсівати неприродне. Щоб встояти від нав’язаних суспільством споживання спокус окрім формального знання про небезпеки «далекої перспективи вікових хвороб» треба мати ментально-аналітичне загартування до викликів життя. Де ж цьому вчитися як не у школі? Ключовим тут є слово «вчитися», тобто практикувати ту чи іншу онтологічно-активну успішність, а не заслуховування чужих повідомлень чи споглядання «слайдів» життя.

Як не може бути здоровим той спосіб життя за котрого ми забуваємо, що таке тілесні РУХ та НАПРУЖЕННЯ, так не отримати здорової ментальності від пасивного шкільного середовища. Якщо імперативом нашої школи замість роботи учнів над власним розумовим продуктом залишається «каналізація» зусиль учнів на спостереження за роботою вчителя, іншого учня та паралельного тому копіювання, то звідки чекати ментально здорове доросле співтовариство? Йому все стає «паралельним».

А як за шкільної звички до пасивності чекати успіхів у здоров’ї фізичнім, де все визначається персональним вибором того чи іншого рівня культури чи безкультур’я? Недарма китайці кажуть: «Скоріше ви побачите панду у себе на кухні, ніж зміните самі себе». Тільки форс-мажорні обставини змушують нас змінювати своє ставлення до способу власного життя. Щоб не жити постійними кризовими станами, а мати системні умови до стабільного розвитку і придумана ДІЯЛЬНІСТНА навчально-виховна організація шкільного середовища. Поталанило тим країнам де про таку роботу знають не лише з декларацій високопосадовців, а починаючи з базових навчальних планів. Корінь будь-якої освіти полягає у її системній здатності залучати людину до культури творіння словом, образом чи цифрою.

Понад усе саме зараз від школи та університетів чекають випускників здатних БУТИ носіями культури творіння, а не просто добрих виконавців. Школа не матиме майбутнього, якщо не стане здатною легко справлятись із таким завданням: відмовки про 10-ти відсоткову кількісну обмеженість цивілізації у творчих особистостях не пройдуть. Мова не тільки і не стільки про абсолютно НОВІ відкриття, на котрі здатна лише меншість землян. Мова про масову здатність відтворювати заново культурне поле діяльності замість жити веденням воєн чи постійної силової боротьби за владу та ресурси…

Як же мати працівників творчо інноваційного складу, а не просто сумлінних виконавців? – Не так вже й складно: замість подавати фрагментарні завдання та супроводжувати їх поясненнями щодо способів та порядку виконання треба СТАВИТИ цільну проблему, а супроводжувати виконавців лише творенням умов до її вирішення, у тому числі й умов для доступу до необхідної інформації та консультативних джерел.

Але ж, без контролюючого супроводу можна отримати багато браку у роботі? – Не обов’язково: досить вже на перших етапах припинити діяльність некомпетентного виконавця і замінити іншим. Саме реальні заміни чудово стимулюватимуть невдах до навчання та наполегливості, а інакше «вчитель» весь час буде вимушеним вчити, вчити і вчити: пасивне сприйняття навчання може розтягтися на все життя у вічній низькокомпетентності. Останнє є ще більш згубним для людини, бо тримає її у безвиході та залежності від «соціальної підтримки» верхів. Напрацьована зі школи продуктивно ментальна здатність людини захищає її від згубних для життя спокус.

Звісно, що для такої організації освітньої роботи треба піти на небачену для академістів пожертву – програмно відмовитись від величезного пласту формальних відомостей з кожного навчального предмету. Для «чистих» науковців виглядає катастрофою залишити для роботи зі школярами лише обмежене базисне ядро як всього лиш засіб формування компетентної здатності до подальшого навчання та роботи. Мова про формування здатності навчатись та застосовувати наукові надбання у прагматичному сенсі, а нагромадження та зберігання досягнутих формальних знань передоручити не вчителям та школі, не академістам, а доступним засобам як письменної та електронної культури. Якщо серед педагогів-практиків є таке розуміння, то батьки про це волають надривно. Ось коментар до статті «Як освітянське переростає в загальносуспільне?» з сайту «Всі ми» (http://www.vsim.org/2008/osvita-suspilne/).

Втім, дітям потрібні не стільки полегшення, скільки можливості до успішного завершення діяльності. Опісля радості досягнень не має ніякої втоми: одне лише завзяття до наступних випробувань. Тільки на які успіхи можна сподіватись, якщо майже на всі предмети виділяється по1-2 години на тиждень. Справа надзвичайно ускладнюється ще й тим, що для більшості програмних тем також передбачається робота в обсязі 1-2 годин, а далі інша тема і так весь час. Це вже не кажучи про відсутність індивідуально-групової роботи у межах стандартного навчального дня. Як таку програму взагалі можна називати навчальною? На більше, ніж програма ознайомлення у стилі «галопом по Європам» вона не тягне. Звісно, що є специфіка основної школи (5-9 класи), але мова про заключний період шкільної освіти (10-12 класи). Де ж як не у старшій школі досягати певної особистісної здатності до науково-культурної компетентності? Без достатнього часу на опрацювання теорії через її практичне застосування (навчання дією) компетентної школи не побудувати.

…Ліпше та приємніше взятись за продуктивне конструювання: замість архаїчної шкільної системи побудувати із кращих та міцних її ж «цеглинок» сучасну школу з освітньо-ціннісним вектором у майбутнє, котре вже ну аж ніяк не за системами «гвинтиків». Майбутнє за мережно-творчим поєднанням траєкторій співпраці грамотних, культурних та ВІДПОВІДАЛЬНИХ щодо суспільних цінностей ОСОБИСТЕЙ.

…З перенасичення академічними формальними знаннями навчальних планів старшої школи. Отака «локальна», рівня шкільного навчального плану, біда здатна перетворити освітню систему у псевдоосвітню, а державу в цілому у псевдодержаву. Якщо у сподівання на краще ми не вмонтуємо зацікавлену ініціативу громадянського суспільства, то так воно й вийде, чому наша історія вже не раз бувала свідком.

Школа – наука – майбутнє. То чи не краще сміливо відмовитись від класно-урочної системи з її прив’язкою до обмеженого навчального плану: немає жорсткого навчального плану – немає проблеми?

…Проблема шкільного навчального плану є проблемою творчого переродження наявного у відповідності до МАЙБУТНЬОГО.

Пам’ятаймо – буває лише те, що повинно було бути, тобто у відповідності до того на що ми здатні спромогтися – чіплятися за минуле чи конструювати інноваційне постдемократичне майбутнє.

Не менш важливим є рівень балансу між конструктивною та посередницькою місіями школи. Виходимо з розуміння, що конструктор дбає про справжню внутрішню досконалість свого творіння, а для посередника важливим є імідж «товару», котрий йому треба продати. Звісно, що школі треба весь час визначатись – вона більше конструктор чи посередник? Це визначення починається саме з навчального плану, а потім як наслідок відсутності справжньої масової компетентності виходить так, що посередництво розкошує, а продуктивне конструювання опиняється у ролі бідного дивака, котрий то з «протягнутою рукою», то «лобом об стінку».

То що ж УСІ МИ візьмемо за основу для своєї, української, ШКОЛИ МАЙБУТНЬОГО?

Перейти до обговорення

Вся стаття на http://www.osvita.org.ua

Без коментарів